четверг, 21 мая 2020 г.


Радянська Україна у 70-80 роки
1.     Спроби реформування економки
2.     Рівень життя народу
3.     Згортання демократії
4.     Дисидентський рух
ЛІТЕРАТУРА:
Лекція №13
Історія: Україна і світ (Мудрий, Аркуша) 10 клас, Київ, «Генеза», 2018
Світлична В.В. Історія України / навчальний посібник – Київ, 2000р.
Бойко О.Д. Історія України/ навчальний посібник , Київ. ; академ. видав., 2006
Пометун О.І. Фрейман Г.О. Методика навчання історії в школі, Київ «Генеза», 2005
Інформаційні ресурси
Самостійна робота:
Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Самвидав. Відродження пам’яті про голодомор. Українська діаспора та її внесок у відродження України. Кримсько-татарський національний рух.

1.Після усунення М.Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається єдиним словом - "стабілізація", яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, як зазначають дослідники цього періоду, відразу проводячи жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна - страх перед репресіями, з усуненням Хрущова - ентузіазм і романтичну віру.
Спроби реформування економіки
У 1965 р. почалася економічна реформа з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР.
Сільське господарство
Реформа в сільському господарстві передбачала:
o підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
- встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану понад план продукцію встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;
- перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;
- заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.
Однак, істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо "обновила" колгоспну систему. Зміни не призвели до ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції, створення достатку продовольства і сировини для промисловості.
Для забезпечення населення продовольством держава була змушена закуповувати хліб за кордоном.
До цього слід додати безгосподарське використання земель: відведення найродючіших фунтів під індустріальну забудову, бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водоймищ. Занедбаною залишалися соціальна та духовна сфера на селі.
Промисловість
Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:
- переведення підприємств на госпрозрахунок;
- оцінку діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією;
- створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.ін.
Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.
На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п'ятирічку (1966-1970 рр.) "золотою". В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний дохід - на 30%.
Проте вже на поч. 70-х рр. з'явилися перші симптоми краху реформи.
Посилення кризових явищ
Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр.:
- реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала комплексного характеру, не змінювала структурної, інвестиційної політики;
- партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовлятися від звичних методів управління економікою.
З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно:
- у 1966-1970 рр. - 6,7 і 7,8%;
- у 1971-1975 рр. - по 5,6%;
- у 1976-1980 рр.-3,4 і 4,3%;
- у 1981-1985 рр. - 3,5 і 3,6%.
Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання від розвинених країн Заходу в науково-технічному і технологічному прогресі. Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією із основних причин економічного спаду. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості - у 2 рази, у сільському господарстві - у 5 разів!
Низькою була якість вітчизняних товарів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли вищої категорії якості.
Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис.осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Лише у 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних Міністерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%. Консервативні правлячі кола боялися змін, бачили в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти радикальних реформ. З'являється "культ сірості" в управлінні державою.
Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і "тіньова" економіка.
Таким чином, у 70-80-ті рр. народне господарство вступило у смугу кризи.
В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше).
Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.
2.Рівень життя народу
Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати.
Проте цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали 50-60-ті місця у світі. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу.
До того ж відносний добробут народу в 60-70-х рр. забезпечувався за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу.
Десятки мільярдів карбованців не використовувалися для модернізації народного господарства в цілому, для істотного покращення соціально-культурної сфери, а просто "проїдалися".
Населення не знало справжньої ціни свого "достатку", того, що він має нездоровий і тимчасовий характер.
Нафтовий "бум" 70-х рр. минув, і в бюджеті СРСР почали з'являтися багатомільярдні дефіцити.

3.Згортання демократії

Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися.
В епоху Брежнєва відбулася часткова реанімація елементів сталінізму:
- відновлено "престиж" Сталіна;
o- порушувалися громадянські права і свободи;
- демократична активність людей визнавалася за інакомислення;
- здійснювалися незаконні репресії при збереженні в суспільстві атмосфери "помірного" страху.
У 1967 р. у структурі КДБ було створено спеціальне "п'яте управління" по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а в дійсності - з інакомисленням. Знижувалася соціальна активність населення, зростала соціальна апатія.
Політика зросійщення та жорсткого централізму
Адміністративно-командна система робила все, щоб виключити із суспільних відносин національний чинник.
Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальне зросійщення України. Українська культура й українська мова опинилися в критичному стані, постало питання про існування українського народу.
Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у "м'якості" до українського націоналізму та потуранні економічному "місництву".
Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.); вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.
Узаконення необмеженої влади КПРС
Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р., у яких говорилося про демократизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Конституція формально узаконила необмежену владу комуністичної партії, оголосивши ЇЇ "ядром політичної системи суспільства".
Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набуває закритого характеру, наростає диктат. Усередині партії зростає прірва, що відділяє партійну верхівку від основної маси комуністів.
У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух (дисидент - від лат. "незгодний").

4.Дисидентський рух в Україні

Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки.
Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.
Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.
Ядро українського дисидентська склали вже відомі Вам "шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.
Етапи дисидентського руху
- Сер. 50-х рр. - 1968 р. - зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення.
На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми, репресій проти інакодумців, проблем демократизації. Поширилася безцензурна література - "самвидав" і "тамвидав". У "самвидаві" циркулювали такі визначні твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація" І.Дзюби, "Приєднання чи возз'єднання" М.Брайчевського, "Собор у риштуванні" Є.Сверстюка, "Репортаж із заповідника ім. Берн" В.Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.
З метою переходу до організованих форм боротьби утворюються легальні групи дисидентів.
У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук'яненком, яка вимагала виходу України зі складу СРСР згідно з Конституцією.
Україна мала "стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм".
За доносом групу заарештували, Л.Лук'яненка засудили до страти, а через 73 доби вирок замінили 15-річним ув'язненням.
У1967 р. органами КДБ була викрита підпільна організація "Український національний фронт", що діяла з 1964 р. на західноукраїнських землях. Учасники УНФ ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах.
-" 1968-1976 рр. - піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля.
Активізації діяльності дисидентів сприяли:
- інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликала хвилю обурень і протестів;
- видання протягом 1970-1974 рр. у Львові самвидавчого журналу "Український вісник", головним редактором якого був В.Чорновіл. Журнал сприяв організації і консолідації дисидентського руху;
- нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. її членами стали 37 осіб - усі найбільш активні дисиденти того часу: В.Чорновіл, Л.Лук'яненко, В.Стус, І.Кандиба, Ю.Шухевич та ін. Влада вчинила погром групи. 23 особи були заарештовані і позбавлені волі. У неволі загинули В.Стус, Тихий, Ю.Литвин. Розгром групи і репресії призвели до спаду активності дисидентського руху.
- 3 середини 80-х рр. - з початком перебудови - діяльність дисидентів активізується, створюються умови для національно-державного відродження.
Цей етап дисидентського руху буде висвітлено далі - при огляді суспільно-політичного життя України в період перебудови.
Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.
Д.З.
1Які стимули втратила радянська система після усунення Хрущова?
2Що передбачала реформа в сільському господарстві?
3Що передбачала реформа в промисловості?
4Охарактеризуйте рівень життя в УРСР 60=80роки XXст.
5Як  в епоху Брежнєва відбувається часткова реабілітація  сталінізму?
6Як зароджується і розвивається дисидентський рух в радянській Україні?


Сучасна філософія науки, феноменологія і герменевтика
План
1.      Екзистенціалізм.
2.      Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрям у філософії.
3.      Феноменологія і герменевтика.

1. Екзистенціалізм - філософія існування людини - виникає у 20-х рр., XX ст. у Німеччині. Основоположниками німецького екзистенціалізму стали М. Хайдегер і К. Ясперс Пізніше виникає французька школа екзистенціалізму, яка стала найбільш популярною у 40-60-х рр. XX ст. її представниками стали Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю. До екзистенціального напрямку тяжіє і творчість таких філософів, як М. Бердяев, Л. Шестова М.Бубер, М. Мерло-Понті, X. Ортега-і-Гассет та ін. Перед течею своєї філософії екзистенціалісти вважають творчість та ідеї Паскаля, Унамуно, Достоєвського, Ніцше, Гуссерля, К'єркегора. С. К'єркегору належить сам термін «екзистенція» (існування, йдеться про існування людини).
Екзистенціалізм є відображенням духовної кризи сучасної культури. У ньому переважають трагічні тони - настрої песимізму, відчаю, незадоволеності, відчуття абсурдності світу, відчуження людини, її «закинутості» тощо.
Екзистенціалізм починає з критики раціоналістичної традиції класичної філософії, звинувачуючи її в тому, що вона залишила поза межами філософії основну філософську проблему проблему людського існування. Будучи філософією пізнання, класична філософія розглядала людину тільки як суб'єкт пізнання, якому протистоїть світ як об'єкт. Людиною в її цілісності, з її унікальним внутрішнім світом ні філософія, ні наука не цікавилися.
Екзистенціалізм відсторонюється від питання, котре в класичній філософії мало вагоме значення, - яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, наскільки вірно і точно його можна пізнати та ін. «Усе, що я знаю про світ, - писав М. Мерло-Понті, - навіть через науку, я знаю, виходячи з свого особистого знання і досвіду». Екзистенціалізм і зосереджує увагу на суб'єктивному людському досвіді. Своєю основною заслугою екзистенціалісти вважали відкриття абсолютно нового типу буття, який класична філософія вперто не помічала, - суб'єктивного людського досвіду екзистенції. В екзистенції світ та його переживання нерозривно пов'язані. Усвідомлені переживання власної присутності в світі, відчуття абсолютної унікальності неповторності власного існування і є екзистенцією - по-справжньому людським способом буття. Однак, вважають екзистенціалісти
, перед людиною завжди постає вибір обрати «справжнє» існування або «несправжнє», «пограничній ситуації» людина опиняється в моменти найглибших потрясінь, коли звичний погляд на життя змінюється гострим переживанням знайденого сенсу.
Особливість людської екзистенції полягає і в тому, що людина закинута» у світ без сутності «Існування людини, - стверджує Сартр, - випереджує її сутність». Будь-яка річ, що існує в світі, має певну сутність тобто той внутрішній, головний, визначальний зміст, який зумовлює особливості існування речі. Людське існування, на думку екзистенціалістів, нічим не визначено. Людина не с ні доброю, ні злою «від природи», не існує ніяких характеристик, які були б наперед визначені в ній. Людина сама створює свою сутність у процесі життя. Народжуючись, вона ще не має людської сутності, людиною їй треба ще стати, зробити себе. Сенс людського життя екзистенціалісти і вбачають в самостворенні людиною власної сутності в процесі існування в світі. Причому в людському існуванні неможлива ситуація, коли людина може остаточно «завершитися» в своєму самостворенні. Людина приречена не тільки творити себе з нічого, але й постійно долати сама себе, виходити за власні межі, перевершувати себе.
Людина приречена на свободу, стверджують екзистенціалісти. Свобода, є єдино можливим способом існування людини. Причому для екзистенціалістів свобода абсолютно незалежна від зовнішніх умов і обставин. Вільним можна бути і у в'язниці, оскільки справжня свобода є свобода внутрішня, свобода волі і духу, свобода вибору моральної позиції в житті. Дійсно існує лише той, вважає Сартр, хто вільно вибирає, сам себе створює. Бути - значить вибирати себе. Бути вільним означає - не зраджувати собі, зберігати в собі Людину, незважаючи на обставини. Свобода - це мати мужність бути людиною в нелюдяному світі, залишатися собою.
Проблема свободи як вибору викликає проблему відповідальності Мужність обирати свободу, робити вільний вибір, результат якого не гарантований, передбачає готовність людини до ризику, готовність взяти на себе всю повноту відповідальності за вибір. Тому свобода є і тягар, на який людині ще потрібно відважитися.
Екзистенціалісти пропонують два варіанти реалізації свободи в умовах сучасного суспільства. Один варіант, найбільш виразно представлений Хайдегером, можна визначити як «етику неучасті». Свобода передбачає у даному випадку відмову від активної соціальної діяльності, від своїх претензій на владу і перебудову світу, розрив із загальноприйнятими цінності стандартом «жити, як всі», відмову від вічних перегонів за успіхом. Замість того - вибір «внутрішньої еміграції», «еміграції з бізнесу», свідомий вибір позиції аутсайдерства. Колись людині потрібно зупинитися заради зустрічі з собою, з власною екзистенцією, вважають філософи.
Другий варіант свободи пропонує А. Камю. Звільнитися від «тиранії суспільного цілого», вважає він, можливо тільки через активний опір соціальному середовищу, через бунт, через протест і заперечення авторитетів, традиції, усталених норм життя і поведінки, що нав'язуються суспільством. Мотив боротьби за духовну свободу, за можливість залишатися собою в умовах індустріального суспільства знайшов своє відображення у молодіжній контркультурі.
1.      Позитивістський напрям (або сучасна «філософія науки») орієнтований на перетворення філософії на науку. Основними проблемами цього напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки. Позитивістська філософія розвивається як опозиція ірраціоналістично - антропологічному напряму.
У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів. Виникає позитивізм у 30-х рр. XIX ст., в межах класичної філософської традиції. Перший етап позитивістської Філософії (так званий «перший позитивізм» середини XIX ст.) представлений іменами О. Копта, Д. Міля, Г. Спенсера. «Другий позитивізм» виникає на межі XIX - XX ст. як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві. Основоположниками «другого позитивізму» стали Е. Мах і Р. Авенаріус.
Позитивістська філософія XX століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму». Неопозитивізм - широка філософська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого розвитку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифікаціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залишилися незмінними. Програма позитивізму, як класичного («першого» і «другого»), так і некласичного (неопозитивізму з його варіантами), ґрунтується на наступних установках.
Позитивістська філософія орієнтована на проблеми науки: проблеми структури і функцій наукового знання, методології, логіки науки тощо. Для позитивістської концепції традиційною є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі. Характерними ознаками цього напряму є відданість ідеалу наукової раціональності, підкреслення цінності чітко сформульованої думки, прагнення озброїти науку такими засобами пізнання які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.
Впевненість у тому, що єдино можливим знанням є спеціально-наукове знання, що ідеалом пізнавальної діяльності є наука, створена за моделлю математично-природознавчих наук, вплинули і на бачення сутності філософії, її ролі у духовній культурі, зв'язку її з наукою. Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити філософію на справжнє наукове позитивне знання, на противагу знанню марному, химеричному, «метафізичному» («метафізичне» - те, що виходить за межі безпосередньо даного). За словами О. Конта, «позитивне і означає реальне на противагу химеричному». «Метафізичність» філософського знання, вважають позитивісти, полягає в тому, що вся попередня традиційна філософія займалася проблемами, які в принципі неможливо раціональним способом перевірити, тобто ні з позиції емпіричного досвіду, ні логіко-математичними засобами. Спочатку наголос робився на неможливості співставлення тверджень філософії з фактами. Пізніше знайшовся ще один аргумент проти філософії: «вся метафізика позбавлена смислу, оскільки вона перепсована грубими помилками логічного характеру» (Р. Карнап). Звідси випливає основна установка позитивізму щодо філософії. Філософія не має свого предмета дослідження, як самостійна дисципліна вона не має права на існування. Але, якщо філософію очистити, як вважають позитивісти, від «метафізики», тобто від усіх світоглядних проблем, перетворити її на позитивне знання, вона може виконувати певні функції, зв'язані з «обслуговуванням» наукового знання. Класичний позитивізм залишав за філософією роль систематизатора наукового знання, посередника і об'єднуючого фактора між різними галузями науки. Неопозитивістська філософія вважає, що її роль - бути логікою і методологією науки.
Неопозитивізм виникає у 20-х рр. XX ст. Його першою формою стає логічний позитивізм, який поставив за мету логічний аналіз науки. Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками - М. Шлік, К. Гедель, Р. Карнап, Л. Вітгенштейн. Ідеї логічного позитивізму поділяли також Б. Рассел, Г. Фреге та ін. Неопозитивісти викидають з філософії всі «залишки» метафізичних питань, які ще були притаманні класичному позитивізму XIX ст., у першу чергу - проблему існування об'єктивної реальності. Ця проблема була визнана як така, що позбавлена наукового смислу. Чуттєво-емпіричні дані, що досліджуються наукою, були визначені не як прояви об'єктивної реальності, а як «матеріал пізнання», яким можна просто маніпулювати. Основна функція «наукової» філософії повинна була полягати не в систематизації наукового знання, як вважали перші позитивісти, а в діяльності з аналізу наукових форм знання засобами тематичної логіки. Величезний вплив на концепцію логічного позитивізму здійснили творці математичної логіки - Г. Фреге і Б. Расел. Основним завданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей. Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до розв'язання наукових проблем. Кінцевою ж метою логічних позитивістів було створення єдиної методологічної основи для всіх наук, яка гарантувала б строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.
Саме з логічного позитивізму починається переорієнтація позитивістської філософії на проблеми мови. Спочатку ставилося завдання переформулювати і перекласти висловлювання звичайної мови на мову формалізовану, штучну, на символи математичної логіки (логічний позитивізм). Пізніше виникає філософія аналізу «нормальної», тобто звичайної, повсякденної мови. Філософія була орієнтована на запобігання неправильному застосуванню природної мови (аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу).
Представники «Віденського гуртка» називали себе «науковими емпіристами», підкреслюючи, що вони першими провели науковий аналіз поняття досвіду. Наукове пізнання, на їх думку, ґрунтується на методі індукції. Строга наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спостережень та експериментів. Результати емпірично-експериментальних досліджень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифікації, розробленим неопозитивістами. Логічний аналіз науки методом верифікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, перевірити досвідним шляхом. Якщо твердження не можна перевірити таким способом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають із науки.
Логічні позитивісти стикнулися з такими труднощами принципу верифікації, які вони не в змозі були подолати. До того ж англійський філософ К. Поппер піддав ґрунтовній критиці і індуктивно-емпіричну концепцію, і принцип верифікації логічних позитивістів. На думку К. Поппера, наука, що використовує індуктивний метод, тобто робить узагальнюючи висновки з великої кількості спостережень, - є міфом. Насправді наука йде до висновку часто після одного спостереження, виходить з припущень, а наукові висновки і теорії завжди є певними здогадами, і аж ніяк не універсальними обґрунтованими істинами. Наука вгадує, але не обґрунтовує. Тому надії логічних позитивістів на міцний емпіричний фундамент науки виявилися марними. Ілюстрацією цього факту служить відома притча, що належить англійському філософу, логіку і математику Б. Расселу. «Щодня селянин приходить годувати курку. Звичайно, курка робить індуктивний висновок: поява селянина означає близьку годівлю. Однак, одного ранку селянин приходить, щоб скрутити їй шию. Ось приклад того, як небезпечно виводити загальний закон на підставі окремих спостережень».
Замість принципу верифікації, який зазнав краху, К. Поппер пропонує принцип фальсифікації, тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують певні положення. На його думку, загальні наукові положення неможливо верифікувати, але можна спростувати (фальсифікувати). Сутність принципу фальсифікації полягає в тому, що теорію можна вважати дійсно науковою, якщо її в принципі можна спростувати, можна виявити в деяких випадках п хибність. Наприклад, теорія Ейнштейна, хибність якої для окремих випадків можна довести, виявляється наукою. Будь-яка «нормальна» теорія на відміну від лженауки, включає в себе певну заборону, не дозволяє пояснити все, що завгодно. Як стверджував ще Лейбніц, «наука неможлива там, де все можливо».
Впевненість логічних позитивістів у тому, що можна побудувати штучну математизовану мову як абсолютно логічну, внутрішньо несуперечливу систему, була підірвана відомою «теоремою неповноти» Геделя. У ній було доведено, що досягти повної визначеності, повної обґрунтованості неможливо навіть в математичному знанні, а звідси неможливо повністю формалізувати і мислення, побудувати ідеально строгу математизовану мову.
Після краху, якого зазнав логічний позитивізм, починаються пошуки в іншому напрямку. Досліджуються лінгвістичні механізми мови, значення мовних висловлювань, смисли мовних виразів. У 50-60-х рр. панівним варіантом неопозитивізму стає аналітична філософія, або філософія лінгвістичного аналізу. Поштовхом для її розвитку стали пізні роботи Л.Вітгепштейна і філософія «здорового глузду» Л Мура. Лінгвістична філософія переносить наголос на аналіз повсякденної мови, на умови її правильного застосування. Мова почала розглядатися як найважливіша частина людського буття.
У 60-70 рр. формується ще один варіант позитивістської філософії, який найчастіше визначається як постпозитивізм. Його основними представниками є /. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд та ін. Постпозитивізм зазнав значного впливу ідей А. Поппера, його концепції «критичного раціоналізму». На перший план тут виступають проблеми, що викликані змінами в самій організації наукового пізнання: наука стає все більш зв'язаною з промисловими комплексами, все більш динамічною, зростає колективний характер наукової творчості. Постпозитивізм зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмах його розвитку, сутності наукових революцій, на зв'язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини.
Висновок, який був зроблений представниками пост позитивістської концепції, полягає в тому, що сучасна наука при всій її могутності та — етичній ефективності, є досить відносним знанням, побудованим на випущеннях. Як стверджує один із представників сучасної філософії, у наш час наукове знання сприймається за істинне, якщо воно дістає підтримку най компетентніших фахівців епохи, або якщо воно будується на засадах які на той час перебувають у моді. Виявилося, що наукове знання, яке нібито повинно бути максимально об'єктивним, насправді залежить від багатьох випадкових факторів: від теоретичної позиції дослідника, від тієї наукової моделі, якої він дотримується, від пануючих релігійних вірувань, від матеріального середовища, соціального оточення, навіть від психологічних рис дослідника.
Згідно з «критичним раціоналізмом» К Поппера, наука розвивається тільки як процес здогадів і припущень, в яких міститься можливість їх спростування. Будь-яка теорія з часом виявляється хибною. Наука неспроможна породити знання, яке було б певним або хоча б ймовірним. Будь-яку теорію потрібно розглядати як здогадку, що отримала деяке підтвердження. Але в будь-яку мить перевірка може виявити її хибність. Розвиток науки можна розглядати як процес «спроб і помилок». Наймудріше, що можна зробити за таких умов, - це вчитися на власних неминучих помилках.
Т. Кун у своєму відомому творі «Структура наукових революцій», спираючись на аналіз багатьох прикладів з історії культури, показав, що розвиток науки не з лінійним процесом накопичення відкриттів та винаходів, процесом нагромадження все більш повного і точного знання. Наука розвивається стрибками: пануюча парадигма (модель) наукового знання з часом зазнає кризи, супроводжується розривом зі старим, усталеним науковим баченням і змінюється на нову парадигму. Причому завжди існують різні можливі варіанти нової парадигми науки, перемога певної наукової моделі залежить, як доводить Кун, не від безсторонніх і неупереджених перевірок і доказів, а від найрізноманітніших, часто випадкових факторів психологічних, естетичних, соціальних, практичних тощо.
Відтепер людству судилося жити в постійній невпевненості і в абсолютній невизначеності - такий висновок роблять дослідники з аналізу наукового знання XX ст.
3. Феноменологія (від слова «феномен» - явище) заснована німецьким філософом Е.Гуссерлем (1859-1938 рр.). Феноменологія - вчення про свідомість, про її сутнісні структури (феномени). Феноменологія є також методом інтуїтивного осягнення сутності предметів споглядання и через заглиблення в своє «Я», через вияв буття свідомості в її абсолютній, чистоті і незамутненості.
Основні роботи Гуссерля - «Логічні дослідження», «Криза європейського людства і трансцендентальна феноменологія». Феноменологія здійснила великий вплив на філософію XX ст. (на екзистенціальну філософію, а також на творчість М. Хайдеггера, Х.Г. Гадамера, М. Шелера, Ж.-П.Сартра). Феноменологія є досить складним і суперечливим вченням. Сьогодні існує багатотомна «гуссерліана», основою якої став архів обсягом 47000 сторінок рукописів, що було знайдено вже після смерті Гуссерля. Хоча сам Гуссерль був переконаний, що обґрунтовує раціоналізм нового типу, його вчення стало поштовхом для розвитку ірраціоналістичних вчень сучасної філософії. Імпульсом для творчості Гуссерля стали його роздуми про кризу науки на межі ХІХ-ХХ ст. Він поставив собі за мету побудувати
новий феноменологічний метод для науки, який би надав можливість отримання достовірного знання про світ. Протягом життя погляди, цілі і проблематика філософії Гуссерля змінювалася, але загальним результатом його творчості стало: феноменологічна концепція свідомості, розробка методу феноменологічного аналізу, нове бачення людської суб'ективності, а також вчення про «життєвий світ», про соціально-культурну обумовленість свідомості і пізнання людини.
Вихідним моментом феноменології Гуссерля є перегляд і спростування класичної настанови філософії про протиставлення свідомості і буття. Світ предметної реальності дається людині не як сущий сам по собі, а як такий, що виявляє себе тільки в структурах людської свідомості, (які Гуссерль називає феноменами). Тому філософія повинна починати, вважав він, з аналізу свідомості, її структур, певних первинних очевидностей, закладених в самій свідомості, які дозволяють ясно і виразно бачити світ. В решті-решт, єдиною реальністю феноменологічної філософії стає безпосереднє переживання суб'єктом свого власного буття. У цьому - недолік і обмеженість феноменології. Свідомість людини, за Гуссерлем, «забруднена» всілякими догматичними твердженнями, судженнями, суперечливою і заплутаною інформацією, нав'язаними ззовні думками, оцінками, двозначністю слів, - всім тим, що «вкладає» в нас культура і суспільство, і чим маніпулюється свідомість людини. Тому для індивіда є непрозорим і невідомим власне глибинне «Я», воно затемнене нашаруваннями культури, а звідси - людина не готова до неупередженого пізнання світу і себе. Щоб повернутися до ясності свідомості, до первинного, неспотвореного і не викривленого бачення, треба очистити свідомість від усіх ілюзій, нашарувань і упереджень сучасності і минулого, «пробитися» до достеменного власного «Я» і глибинного сенсу світу. Очищення свідомості, вважав Гуссерль, стає можливим завдяки такій властивості свідомості, як її інтенційність (буквально - «спрямованість»), Свідомість завжди спрямована на певну предметну реальність (ми думаємо про щось, переживаємо щось, отримуємо враження про щось). Свідомість, що зосереджена виключно на предметах зовнішнього світу згідно з феноменологією, завжди потрапляє в полон ілюзій. Для людини такою свідомістю стає неможливим неупереджений, тверезий погляд на світ і на себе. Але людське «Я» не тотожне своїй свідомості. Наше глибинне «Я» є власником свідомості і може переорієнтувати свідомість на себе. Тому свідомість може як приховувати, так і відкривати «Я» людини, що стоїть за свідомістю. Для того, щоб переорієнтувати свідомість на себе і здійснити її аналіз, Гуссерль впроваджує спеціальну процедуру - феноменологічну редукцію (редукція - буквально «зменшення»). Здійснити редукцію - означає «взяти світ в дужки», за словами Гуссерля. Тобто абстрагуватися (тимчасово) від всього предметного змісту наших споглядань та вра­жень, від всіх нав'язаних нам уявлень, оцінок, упереджень. Метою і сенсом феноменологічної редукції є очищення свідомості від предметного змісту, повернення її на себе і через це - заглиблення у власне «Я». Але редукція є лише підготовчим етапом для подальшого феноменологічного аналізу. Після очищення свідомості виявляється, що вона не є пустою, вона є потоком переживань. Аналіз структури потоку переживань і є феноменологією. Саме в чистому потоці переживань і відбувається саморозкриття сутності і сенсу буття. Через включення в цей безпосередній потік вражень людина досягає неупередженого і достовірного осягнення реальності. Якщо класична філософія вбачала основу достовірного знання в його раціональній обґрунтованості, то Гуссерль вважав, що довіряти треба саме інтуїтивним, первинним, безпосереднім враженням і переживанням. Саме через очищення свідомості досягається безпосереднє «вбачання» сутностей, переконливість, достовірність і безсумнівність знання.
Чиста свідомість з її структурами - це вже не індивідуальна свідомість, не її психологічні характеристики, а свідомість в її загальнолюдській формі. Пізніше Гуссерль переконався в тому, що суто логічний і психологічний аналіз структур чистої свідомості є обмеженим. Щоб пояснити, що робиться в голові окремої людини, потрібно вийти за її межі, в світ людської культури. Духовне, ідеальне (феномени свідомості) належать культурним утворенням, які існують незалежно від окремих людських індивідів і через які тільки і можна пізнати саму свідомість. Тим самим Гуссерль дійшов до висновку про соціально-культурну обумовленість свідомості і пізнання.
Гуссерль приходить до ідеї «життєвого світу». Життєвий світ - це світ донаукових, дологічних, неусвідомлених уявлень, світ банального, відомого всім, самоочевидного, який не потребує спеціального раціонального доведення і тому є безпосередньо переконливим і достовірним. Під всіма нашаруваннями культури сховані феномени «життєвого світу» людини. Довіра до безпосередньо даного, до очевидностей свідомостей лежить в основі феноменологічного методу Гуссерля. «Археологією» свідомості назвав він метод виявлення вихідних пластів людської свідомості, схованих під щільними нашаруваннями культури. Кризу науки Гуссерль пов'язував із тим, що наука втратила зв'язок з цим первинним життєвим світом людини, з основними цілями і цінностями людського існування. Він робить висновок: наукове пізнання залежить від більш значимого і більш високого за важливістю і роллю в людському житті способу донаукової свідомості - життєвого світу, що складається із сукупності безпосередніх очевидностей.
Герменевтика виникає, як мистецтво і теорія тлумачення текстів. Джерела герменевтики знаходяться в античності та християнстві. Герменевтику Дільтей визначив як новий метод, метод інтерпретацій розуміння і тлумачення будь якого гуманітарного тексту. Розуміння та інтерпретація стали основними поняттями герменевтики. Інтерпретація є процесом проникнення в глибину смислової структури тексту. Всю культуру герменевтика уявляє як сукупність культурних витворів, або - культурних текстів. Інтерпретувати - означає йти від явного до прихованого смислу тексту. Інтерпретація підкорена основному завданню - розумінню. Розуміння виявляється як порозуміння. Розуміння означає переноситися в інше життя, переживати інше життя, як своє.
Основним принципом розуміння в герменевтиці визначається так зване герменевтичне коло, яке містить в собі ще один принцип -«попереднього розумінням (герменевтичні «перед-структури», «перед-розуміння»). Герменевтичне коло - принцип розуміння тексту, заснований на взаємозв'язку частини і цілого. Розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідним є розуміння цілого. Частка і ціле - поняття співвідносні: текст є часткою щодо всієї творчості автора, яка, в свою чергу, є часткою певного жанру або літератури загалом, а також - часткою духовного життя і біографії автора. Ідея герменевтичного кола означає також, що не існує розуміння тексту без певних передумов: розумінню вже передує певне уявлення про те, що ще треба зрозуміти. Первинне розуміння є налагодженням на певну «хвилю», попереднім нарисом смислу, очікуванням від тексту того, що відповідає уявленням про його зміст і сенс. Процес розуміння смислу виявляє себе як розробка попереднього розуміння та його подальший перегляд, Зміст «перед-розуміння» визначається і традицією гуманітарної культури, і самою мовою. Буття, яке може бути зрозумілим, вважають герменевтики, є мовою. Таким чином, світ мови стає в герменевтичній філософії достеменним виявом буття загалом.
Д.З.
1Охарактеризуйте екзистенціалізм як філософську течію.
2Як філософи екзистенціалісти визначають місце людини у світі?
3Як Сартр розуміє свободу?
4Як можливість свободи розуміє А.Камю?
5На що орієнтований позитивістський напрям у філософії?
6Охарактеризуйте етапи розвитку позитивістської філософії.
7На чому базується феноменологія як напрямок філософської думки?
8Чим на думку Гуссерля  «забруднена» свідомість людини?
9На якій основі виникає герменевтика?
10Що представляє собою герменевтичне коло?
11Чим є світ мови в герменівтичній філософії?


среда, 13 мая 2020 г.

. Поняття культури в філософії
1.      Філософське осмислення культури.
2.      Перша ознака культури.
3.      Друга ознака культури.
4.      Третя ознака культури
5.      Четверта ознака культури
Самостійна робота – тема «Цінності і ціннісне ставлення до світу, як фундамент культури»
Література: 1.Сілаєва Т.О. - Філософія: Курс лекцій Тернопіль, СМП "Астон". - 2000. - 160 с. 2. Воронюк О.Л. Всеукраїнське спеціалізоване видавництво «Медицина», 120с. 3. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. – К., 2003, 542с. 4. Горлач М.І. Філософія: Підручник. – Харків, 2000, 672с. 5. Петрушенко В.П. Основи філософських знань: Посібник. – Новий світ, 2003, 503с. 6. Щерба С.П. Філософія: короткий виклад. Навчальний посібник. – Кондор, 2004, 206с
1. Культуру досліджує ціла низька наук. Серед них можна назвати етнографію, соціологію, історію, культурологію. Але філософія на відміну від усіх незваних конкретних наук покликана розкрити проблему людини в культурі, сутність і сенс культури, як вияви людського духу, як історичного процесу самоствердження та вдосконалення людини, розвитку її суто людських якостей. Проблема людини в культурі, як і проблема самої культури виникла у період нового часу. Коли здійснилися значні зміни у соціально - економічному становищі людини, її взаємозв'язках з природою. Тоді з'являєтья ідея - людини - як володаря природи. Культура - латинський термін, спочатку він означав перетворення природи, обробку землі. Пізніше перетворення самої людини, її виховання, освіту.
Є інша версія терміну «культура». Культура починається з релігійного культу.
2. Перша ознака культури: культура - є штучною, вторинною сферою реальності, другою природою, що створюється діяльністю людини. Людина змінює природу за власними людськими мірками
3. Друга ознака культури: культура є способом суто людської діяльності, що здійснюється за надбіологічними програмами. Якщо життєдіяльність тварини біологічно визначається сферою інстинктів, генетичною програмою, людська культура виявляє себе суспільним механізмом приборканням спонтанних інстинктивних бажань. Культура починається там, де людина навчається обмежувати себе за ради інших.
4. Третя ознака культури: культура має знаково - символічну природу. Універсальною мовою культури не мова символів, специфічна знакова система, що має умовний сенс. Це не тільки звичайна мова, але й мова міфа, мистецтва, релігії, науки, мова людських жестів, міміки і дій. Феномен людини, наприклад, є символом зміни настроїв, самопочуття людини в світі, їх ціннісних орієнтацій. Вся культура є символічним відбитком людини.
5. Четверта ознака культури: культура є сукупністю цінностей та ідеалів, породжені людською творчістю. Цінності культури спрямовують, орієнтують в знаково - символічній формі. Людський досвід на цілі розвитку людини, кожна культура певної епохи, певного народу. Індивід має свою шкалу цінностей притаманні її уявлення про життя і смерть, добро і зло, відношення до природи, до праці, до особистості.
Особливе місце в системі культурних цінностей належить ідеалам. Ідеал - вища мета прагнень, певний образ досконалостей. Основна функція ідеалу - бути орієнтиром і еталоном. Цінності та ідеали культури мають переважно релігійне походження. Європейська культура безпосередньо пов'язана з цінностями християнства.
Культура - це спосіб і технологія створення, збереження і передача нащадкам людського досвіду. Культура не є сукупністю готових цінностей, що очікують використання. Скарбниця культури ще не гарантує високої культури людини чи суспільства. Реальна культура знаходиться не в музеях.
Культура - це ті людські здатності і можливості, що закодовані у витворах мистецтва, в усіх продуктах духовної і матеріальної творчості. Культура – це зусилля людини володіти собою, відтворювати та розширювати свої здібності. Культура є живим духовним життям, тому культура розкриває себе в самореалізації особистості.
Д,З,
1Які науки досліджують культуру і в чому особливість філософського дослідження?
2Чим є культура у порівнянні з природою?
3Що є універсальною мовою культури?
4Як культура пов’язана з ціннісним розумінням світу

Україна в умовах десталінізації
1.      Зміни в радянській політиці після смерті Сталіна. Засудження культу особи Сталіна.
2.      Спроби розширення прав республік
3.      Зрушення в духовному житті
4.      Шістдесятники
5.      Експерименти в економіці
6.      Соціальні реформи Хрущова
7.      Поразка Хрущовських реформ
ЛІТЕРАТУРА:
Історія: Україна і світ (Мудрий, Аркуша) 10 клас, Київ, «Генеза», 2018
Світлична В.В. Історія України / навчальний посібник – Київ, 2000р.
Бойко О.Д. Історія України/ навчальний посібник , Київ. ; академ. видав., 2006
Пометун О.І. Фрейман Г.О. Методика навчання історії в школі, Київ «Генеза», 2005
Інформаційні ресурси

1.Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов'язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв'язання проблем суспільно-політичного життя.
Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:
- люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;
- відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);
- зросла роль Рад - яку центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;
- викрито злочинну діяльність Л.Берії та його посіпак в Україні (П.Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. Аз 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня І958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про кримінальну відповідальність за державні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадянська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;
засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи і репресій - їх пояснювали рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ особи самого Хрущова.
Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, зали шилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

2.Спроба розширення прав республік Зрушення у духовному житті після смерті Сталіна

Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч. й України:
o українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. У 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено Кириченка - першого українця на цій посаді (1953-1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957-1963 рр.), П.Шелест (1963-1972 рр.), В.Щербицький (1972-1989 рр.);
Хрущовська "відлига" сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України.
Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.
Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які ослаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.
Непослідовність "українізації" особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, у 1958 р. - 60%, у 1960 р. - 49%. Та вже в 1965 р. цей показник знизився до 41% і далі неухильно зменшувався.
Вживалися заходи щодо підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури". Видаються фахові журнали українською мовою.
Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Український історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України",
Реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них - Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, Досвітній, Ковінька, В.Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з'явилися літературознавчі праці про них.
4.Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції - шістдесятників (цей термін вживався вже на поч. 60-х рр.). Провідними постатями серед них були письменники і поети І .Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Ілленко та багато інших.
Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови.
Усе це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході від "марксизму-ленінізму", "формалізмі", "космополітизмі", обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.
Однак, частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і пішла на конфронтацію з владою. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, і стали провідниками національного відродження. (Докладніше про дисидентський рух в Україні йтиметься далі).
Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на поч. 60-х рр. почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. "відлига" в національно-культурній сфері припинилася. Прикметним є той факт, що в 1959 р. конгрес США прийняв закон про "Тиждень поневолених націй", до числа яких потрапила й Україна.

5.Експерименти в економіці

Поставивши завдання "наздогнати і перегнати Америку" і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки.
Економічні реформи, проведені в 50-ті роки, радикально змінили умови розвитку промисловості і сільського господарства. Однак, частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і пішла на конфронтацію з владою. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, і стали провідниками національного відродження. (Докладніше про дисидентський рух в Україні йтиметься далі). Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на поч. 60-х рр. почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. "відлига" в національно-культурній сфері припинилася. Прикметним є той факт, що в 1959 р. конгрес США прийняв закон про "Тиждень поневолених націй", до числа яких потрапила й Україна.

Експерименти в економіці

Поставивши завдання "наздогнати і перегнати Америку" і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки.
Економічні реформи, проведені в 50-ті роки, радикально змінили умови розвитку промисловості і сільського господарства.
- збільшення асигнувань на забезпечення науково-технічного прогресу;
- підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;
- ліквідація машинно-тракторних станцій і передача їх майна колгоспам і радгоспам;
- збільшення закупівельних цін на зерно (у 7 разів), картоплю (у 8 разів), продукцію тваринництва (у 5,5 рази).
Друга пол. 50-х рр. стала періодом помітного економічного зростання, сільське господарство вперше стало рентабельним.
Економічне піднесення другої пол. 50-х рр. виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки), належним чином не обґрунтованими. Сільське ж господарство стало справжнім полігоном для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень, нереальних понадпрограм (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т.п.), що негативно позначилося на виробництві сільськогосподарської продукції. У кін. 50-х - на поч. 60-х рр. почалося падіння темпів економічного росту. Якщо за 1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, то за 1959-1965 рр. - на 8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964 рр. - на 3%.

6.Соціальні програми М.С.Хрущова

Пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, за інвалідністю - у 1,5 рази. Пенсії почали виплачуватися і колгоспникам.
Зросли асигнування на охорону здоров'я, освіту, скасовувалася плата за навчання в старших класах середніх шкіл, у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах.
Збільшився обсяг капіталовкладень у житлове будівництво, яке зводилося небаченими до того темпами. За 1950-1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилася в 17 разів, а в сільській місцевості - у 14 разів. Тривалість робочого дня скоротилася до 7 год, а для працюючих у вугільній і гірничорудній промисловості - до 6 годин. У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих збільшилися за 1951 -1958 рр. на 230%. У цілому ж рівень життя в Україні зростав повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення.

7.Поразка хрущовських реформ

На поч. 60-х рр. ситуація в СРСР різко погіршилася:
Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до росту цін. По країні прокотилася хвиля протестів, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робітників, розстріляні військами. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було на межі голоду. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Невдоволення народу зростало. У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова, у т.ч. М.Підгорного і П.Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.І. Брежнєв.
Реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок своєї половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці та інших сферах суспільного життя не відбулося. Серія соціально-економічних програм була науково необґрунтованою і нерідко межувала з авантюризмом. Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Усунення М.Хрущова фактично означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, настало двадцятиріччя панування консервативних сил.

Д.З,
1Що змінилося в політичному житті СРСР після смерті Сталіна?
2Які значні рішення були прийняті XX з'їзді КПРС?
3Як хрущовська відлига" сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України.?
4Хто такі шістдесятники,в чому полягала особливість їхньої діяльності?
5Якими були успіхи і прорахунки влади в економіці?
6Шо було зроблено в соціальній сфері?
?Що свідчило про поразку хрущовських реформ?