Сучасна філософія науки, феноменологія і герменевтика

План

1.      Екзистенціалізм.

2.      Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрям у філософії.

3.      Феноменологія і герменевтика.

1. Екзистенціалізм - філософія існування людини - виникає у 20-х рр., XX ст. у Німеччині. Основоположниками німецького екзистенціалізму стали М. Хайдегер і К. Ясперс Пізніше виникає французька школа екзистенціалізму, яка стала найбільш популярною у 40-60-х рр. XX ст. її представниками стали Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю. До екзистенціального напрямку тяжіє і творчість таких філософів, як М. Бердяев, Л. Шестова М.Бубер, М. Мерло-Понті, X. Ортега-і-Гассет та ін. Перед течею своєї філософії екзистенціалісти вважають творчість та ідеї Паскаля, Унамуно, Достоєвського, Ніцше, Гуссерля, К'єркегора. С. К'єркегору належить сам термін «екзистенція» (існування, йдеться про існування людини).

Екзистенціалізм є відображенням духовної кризи сучасної культури. У ньому переважають трагічні тони - настрої песимізму, відчаю, незадоволеності, відчуття абсурдності світу, відчуження людини, її «закинутості» тощо.

Екзистенціалізм починає з критики раціоналістичної традиції класичної філософії, звинувачуючи її в тому, що вона залишила поза межами філософії основну філософську проблему проблему людського існування. Будучи філософією пізнання, класична філософія розглядала людину тільки як суб'єкт пізнання, якому протистоїть світ як об'єкт. Людиною в її цілісності, з її унікальним внутрішнім світом ні філософія, ні наука не цікавилися.

Екзистенціалізм відсторонюється від питання, котре в класичній філософії мало вагоме значення, - яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, наскільки вірно і точно його можна пізнати та ін. «Усе, що я знаю про світ, - писав М. Мерло-Понті, - навіть через науку, я знаю, виходячи з свого особистого знання і досвіду». Екзистенціалізм і зосереджує увагу на суб'єктивному людському досвіді. Своєю основною заслугою екзистенціалісти вважали відкриття абсолютно нового типу буття, який класична філософія вперто не помічала, - суб'єктивного людського досвіду екзистенції. В екзистенції світ та його переживання нерозривно пов'язані. Усвідомлені переживання власної присутності в світі, відчуття абсолютної унікальності неповторності власного існування і є екзистенцією - по-справжньому людським способом буття. Однак, вважають екзистенціалісти

, перед людиною завжди постає вибір обрати «справжнє» існування або «несправжнє», «пограничній ситуації» людина опиняється в моменти найглибших потрясінь, коли звичний погляд на життя змінюється гострим переживанням знайденого сенсу.

Особливість людської екзистенції полягає і в тому, що людина закинута» у світ без сутності «Існування людини, - стверджує Сартр, - випереджує її сутність». Будь-яка річ, що існує в світі, має певну сутність тобто той внутрішній, головний, визначальний зміст, який зумовлює особливості існування речі. Людське існування, на думку екзистенціалістів, нічим не визначено. Людина не с ні доброю, ні злою «від природи», не існує ніяких характеристик, які були б наперед визначені в ній. Людина сама створює свою сутність у процесі життя. Народжуючись, вона ще не має людської сутності, людиною їй треба ще стати, зробити себе. Сенс людського життя екзистенціалісти і вбачають в самостворенні людиною власної сутності в процесі існування в світі. Причому в людському існуванні неможлива ситуація, коли людина може остаточно «завершитися» в своєму самостворенні. Людина приречена не тільки творити себе з нічого, але й постійно долати сама себе, виходити за власні межі, перевершувати себе.

Людина приречена на свободу, стверджують екзистенціалісти. Свобода, є єдино можливим способом існування людини. Причому для екзистенціалістів свобода абсолютно незалежна від зовнішніх умов і обставин. Вільним можна бути і у в'язниці, оскільки справжня свобода є свобода внутрішня, свобода волі і духу, свобода вибору моральної позиції в житті. Дійсно існує лише той, вважає Сартр, хто вільно вибирає, сам себе створює. Бути - значить вибирати себе. Бути вільним означає - не зраджувати собі, зберігати в собі Людину, незважаючи на обставини. Свобода - це мати мужність бути людиною в нелюдяному світі, залишатися собою.

Проблема свободи як вибору викликає проблему відповідальності Мужність обирати свободу, робити вільний вибір, результат якого не гарантований, передбачає готовність людини до ризику, готовність взяти на себе всю повноту відповідальності за вибір. Тому свобода є і тягар, на який людині ще потрібно відважитися.

Екзистенціалісти пропонують два варіанти реалізації свободи в умовах сучасного суспільства. Один варіант, найбільш виразно представлений Хайдегером, можна визначити як «етику неучасті». Свобода передбачає у даному випадку відмову від активної соціальної діяльності, від своїх претензій на владу і перебудову світу, розрив із загальноприйнятими цінності стандартом «жити, як всі», відмову від вічних перегонів за успіхом. Замість того - вибір «внутрішньої еміграції», «еміграції з бізнесу», свідомий вибір позиції аутсайдерства. Колись людині потрібно зупинитися заради зустрічі з собою, з власною екзистенцією, вважають філософи.

Другий варіант свободи пропонує А. Камю. Звільнитися від «тиранії суспільного цілого», вважає він, можливо тільки через активний опір соціальному середовищу, через бунт, через протест і заперечення авторитетів, традиції, усталених норм життя і поведінки, що нав'язуються суспільством. Мотив боротьби за духовну свободу, за можливість залишатися собою в умовах індустріального суспільства знайшов своє відображення у молодіжній контркультурі.

1.      Позитивістський напрям (або сучасна «філософія науки») орієнтований на перетворення філософії на науку. Основними проблемами цього напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки. Позитивістська філософія розвивається як опозиція ірраціоналістично - антропологічному напряму.

У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів. Виникає позитивізм у 30-х рр. XIX ст., в межах класичної філософської традиції. Перший етап позитивістської Філософії (так званий «перший позитивізм» середини XIX ст.) представлений іменами О. Копта, Д. Міля, Г. Спенсера. «Другий позитивізм» виникає на межі XIX - XX ст. як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві. Основоположниками «другого позитивізму» стали Е. Мах і Р. Авенаріус.

Позитивістська філософія XX століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму». Неопозитивізм - широка філософська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого розвитку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифікаціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залишилися незмінними. Програма позитивізму, як класичного («першого» і «другого»), так і некласичного (неопозитивізму з його варіантами), ґрунтується на наступних установках.

Позитивістська філософія орієнтована на проблеми науки: проблеми структури і функцій наукового знання, методології, логіки науки тощо. Для позитивістської концепції традиційною є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі. Характерними ознаками цього напряму є відданість ідеалу наукової раціональності, підкреслення цінності чітко сформульованої думки, прагнення озброїти науку такими засобами пізнання які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.

Впевненість у тому, що єдино можливим знанням є спеціально-наукове знання, що ідеалом пізнавальної діяльності є наука, створена за моделлю математично-природознавчих наук, вплинули і на бачення сутності філософії, її ролі у духовній культурі, зв'язку її з наукою. Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити філософію на справжнє наукове позитивне знання, на противагу знанню марному, химеричному, «метафізичному» («метафізичне» - те, що виходить за межі безпосередньо даного). За словами О. Конта, «позитивне і означає реальне на противагу химеричному». «Метафізичність» філософського знання, вважають позитивісти, полягає в тому, що вся попередня традиційна філософія займалася проблемами, які в принципі неможливо раціональним способом перевірити, тобто ні з позиції емпіричного досвіду, ні логіко-математичними засобами. Спочатку наголос робився на неможливості співставлення тверджень філософії з фактами. Пізніше знайшовся ще один аргумент проти філософії: «вся метафізика позбавлена смислу, оскільки вона перепсована грубими помилками логічного характеру» (Р. Карнап). Звідси випливає основна установка позитивізму щодо філософії. Філософія не має свого предмета дослідження, як самостійна дисципліна вона не має права на існування. Але, якщо філософію очистити, як вважають позитивісти, від «метафізики», тобто від усіх світоглядних проблем, перетворити її на позитивне знання, вона може виконувати певні функції, зв'язані з «обслуговуванням» наукового знання. Класичний позитивізм залишав за філософією роль систематизатора наукового знання, посередника і об'єднуючого фактора між різними галузями науки. Неопозитивістська філософія вважає, що її роль - бути логікою і методологією науки.

Неопозитивізм виникає у 20-х рр. XX ст. Його першою формою стає логічний позитивізм, який поставив за мету логічний аналіз науки. Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками - М. Шлік, К. Гедель, Р. Карнап, Л. Вітгенштейн. Ідеї логічного позитивізму поділяли також Б. Рассел, Г. Фреге та ін. Неопозитивісти викидають з філософії всі «залишки» метафізичних питань, які ще були притаманні класичному позитивізму XIX ст., у першу чергу - проблему існування об'єктивної реальності. Ця проблема була визнана як така, що позбавлена наукового смислу. Чуттєво-емпіричні дані, що досліджуються наукою, були визначені не як прояви об'єктивної реальності, а як «матеріал пізнання», яким можна просто маніпулювати. Основна функція «наукової» філософії повинна була полягати не в систематизації наукового знання, як вважали перші позитивісти, а в діяльності з аналізу наукових форм знання засобами тематичної логіки. Величезний вплив на концепцію логічного позитивізму здійснили творці математичної логіки - Г. Фреге і Б. Расел. Основним завданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей. Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до розв'язання наукових проблем. Кінцевою ж метою логічних позитивістів було створення єдиної методологічної основи для всіх наук, яка гарантувала б строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.

Саме з логічного позитивізму починається переорієнтація позитивістської філософії на проблеми мови. Спочатку ставилося завдання переформулювати і перекласти висловлювання звичайної мови на мову формалізовану, штучну, на символи математичної логіки (логічний позитивізм). Пізніше виникає філософія аналізу «нормальної», тобто звичайної, повсякденної мови. Філософія була орієнтована на запобігання неправильному застосуванню природної мови (аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу).

Представники «Віденського гуртка» називали себе «науковими емпіристами», підкреслюючи, що вони першими провели науковий аналіз поняття досвіду. Наукове пізнання, на їх думку, ґрунтується на методі індукції. Строга наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спостережень та експериментів. Результати емпірично-експериментальних досліджень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифікації, розробленим неопозитивістами. Логічний аналіз науки методом верифікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, перевірити досвідним шляхом. Якщо твердження не можна перевірити таким способом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають із науки.

Логічні позитивісти стикнулися з такими труднощами принципу верифікації, які вони не в змозі були подолати. До того ж англійський філософ К. Поппер піддав ґрунтовній критиці і індуктивно-емпіричну концепцію, і принцип верифікації логічних позитивістів. На думку К. Поппера, наука, що використовує індуктивний метод, тобто робить узагальнюючи висновки з великої кількості спостережень, - є міфом. Насправді наука йде до висновку часто після одного спостереження, виходить з припущень, а наукові висновки і теорії завжди є певними здогадами, і аж ніяк не універсальними обґрунтованими істинами. Наука вгадує, але не обґрунтовує. Тому надії логічних позитивістів на міцний емпіричний фундамент науки виявилися марними. Ілюстрацією цього факту служить відома притча, що належить англійському філософу, логіку і математику Б. Расселу. «Щодня селянин приходить годувати курку. Звичайно, курка робить індуктивний висновок: поява селянина означає близьку годівлю. Однак, одного ранку селянин приходить, щоб скрутити їй шию. Ось приклад того, як небезпечно виводити загальний закон на підставі окремих спостережень».

Замість принципу верифікації, який зазнав краху, К. Поппер пропонує принцип фальсифікації, тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують певні положення. На його думку, загальні наукові положення неможливо верифікувати, але можна спростувати (фальсифікувати). Сутність принципу фальсифікації полягає в тому, що теорію можна вважати дійсно науковою, якщо її в принципі можна спростувати, можна виявити в деяких випадках п хибність. Наприклад, теорія Ейнштейна, хибність якої для окремих випадків можна довести, виявляється наукою. Будь-яка «нормальна» теорія на відміну від лженауки, включає в себе певну заборону, не дозволяє пояснити все, що завгодно. Як стверджував ще Лейбніц, «наука неможлива там, де все можливо».

Впевненість логічних позитивістів у тому, що можна побудувати штучну математизовану мову як абсолютно логічну, внутрішньо несуперечливу систему, була підірвана відомою «теоремою неповноти» Геделя. У ній було доведено, що досягти повної визначеності, повної обґрунтованості неможливо навіть в математичному знанні, а звідси неможливо повністю формалізувати і мислення, побудувати ідеально строгу математизовану мову.

Після краху, якого зазнав логічний позитивізм, починаються пошуки в іншому напрямку. Досліджуються лінгвістичні механізми мови, значення мовних висловлювань, смисли мовних виразів. У 50-60-х рр. панівним варіантом неопозитивізму стає аналітична філософія, або філософія лінгвістичного аналізу. Поштовхом для її розвитку стали пізні роботи Л.Вітгепштейна і філософія «здорового глузду» Л Мура. Лінгвістична філософія переносить наголос на аналіз повсякденної мови, на умови її правильного застосування. Мова почала розглядатися як найважливіша частина людського буття.

У 60-70 рр. формується ще один варіант позитивістської філософії, який найчастіше визначається як постпозитивізм. Його основними представниками є /. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд та ін. Постпозитивізм зазнав значного впливу ідей А. Поппера, його концепції «критичного раціоналізму». На перший план тут виступають проблеми, що викликані змінами в самій організації наукового пізнання: наука стає все більш зв'язаною з промисловими комплексами, все більш динамічною, зростає колективний характер наукової творчості. Постпозитивізм зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмах його розвитку, сутності наукових революцій, на зв'язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини.

Висновок, який був зроблений представниками пост позитивістської концепції, полягає в тому, що сучасна наука при всій її могутності та — етичній ефективності, є досить відносним знанням, побудованим на випущеннях. Як стверджує один із представників сучасної філософії, у наш час наукове знання сприймається за істинне, якщо воно дістає підтримку най компетентніших фахівців епохи, або якщо воно будується на засадах які на той час перебувають у моді. Виявилося, що наукове знання, яке нібито повинно бути максимально об'єктивним, насправді залежить від багатьох випадкових факторів: від теоретичної позиції дослідника, від тієї наукової моделі, якої він дотримується, від пануючих релігійних вірувань, від матеріального середовища, соціального оточення, навіть від психологічних рис дослідника.

Згідно з «критичним раціоналізмом» К Поппера, наука розвивається тільки як процес здогадів і припущень, в яких міститься можливість їх спростування. Будь-яка теорія з часом виявляється хибною. Наука неспроможна породити знання, яке було б певним або хоча б ймовірним. Будь-яку теорію потрібно розглядати як здогадку, що отримала деяке підтвердження. Але в будь-яку мить перевірка може виявити її хибність. Розвиток науки можна розглядати як процес «спроб і помилок». Наймудріше, що можна зробити за таких умов, - це вчитися на власних неминучих помилках.

Т. Кун у своєму відомому творі «Структура наукових революцій», спираючись на аналіз багатьох прикладів з історії культури, показав, що розвиток науки не з лінійним процесом накопичення відкриттів та винаходів, процесом нагромадження все більш повного і точного знання. Наука розвивається стрибками: пануюча парадигма (модель) наукового знання з часом зазнає кризи, супроводжується розривом зі старим, усталеним науковим баченням і змінюється на нову парадигму. Причому завжди існують різні можливі варіанти нової парадигми науки, перемога певної наукової моделі залежить, як доводить Кун, не від безсторонніх і неупереджених перевірок і доказів, а від найрізноманітніших, часто випадкових факторів психологічних, естетичних, соціальних, практичних тощо.

Відтепер людству судилося жити в постійній невпевненості і в абсолютній невизначеності - такий висновок роблять дослідники з аналізу наукового знання XX ст.

3. Феноменологія (від слова «феномен» - явище) заснована німецьким філософом Е.Гуссерлем (1859-1938 рр.). Феноменологія - вчення про свідомість, про її сутнісні структури (феномени). Феноменологія є також методом інтуїтивного осягнення сутності предметів споглядання и через заглиблення в своє «Я», через вияв буття свідомості в її абсолютній, чистоті і незамутненості.

Основні роботи Гуссерля - «Логічні дослідження», «Криза європейського людства і трансцендентальна феноменологія». Феноменологія здійснила великий вплив на філософію XX ст. (на екзистенціальну філософію, а також на творчість М. Хайдеггера, Х.Г. Гадамера, М. Шелера, Ж.-П.Сартра). Феноменологія є досить складним і суперечливим вченням. Сьогодні існує багатотомна «гуссерліана», основою якої став архів обсягом 47000 сторінок рукописів, що було знайдено вже після смерті Гуссерля. Хоча сам Гуссерль був переконаний, що обґрунтовує раціоналізм нового типу, його вчення стало поштовхом для розвитку ірраціоналістичних вчень сучасної філософії. Імпульсом для творчості Гуссерля стали його роздуми про кризу науки на межі ХІХ-ХХ ст. Він поставив собі за мету побудувати

новий феноменологічний метод для науки, який би надав можливість отримання достовірного знання про світ. Протягом життя погляди, цілі і проблематика філософії Гуссерля змінювалася, але загальним результатом його творчості стало: феноменологічна концепція свідомості, розробка методу феноменологічного аналізу, нове бачення людської суб'ективності, а також вчення про «життєвий світ», про соціально-культурну обумовленість свідомості і пізнання людини.

Вихідним моментом феноменології Гуссерля є перегляд і спростування класичної настанови філософії про протиставлення свідомості і буття. Світ предметної реальності дається людині не як сущий сам по собі, а як такий, що виявляє себе тільки в структурах людської свідомості, (які Гуссерль називає феноменами). Тому філософія повинна починати, вважав він, з аналізу свідомості, її структур, певних первинних очевидностей, закладених в самій свідомості, які дозволяють ясно і виразно бачити світ. В решті-решт, єдиною реальністю феноменологічної філософії стає безпосереднє переживання суб'єктом свого власного буття. У цьому - недолік і обмеженість феноменології. Свідомість людини, за Гуссерлем, «забруднена» всілякими догматичними твердженнями, судженнями, суперечливою і заплутаною інформацією, нав'язаними ззовні думками, оцінками, двозначністю слів, - всім тим, що «вкладає» в нас культура і суспільство, і чим маніпулюється свідомість людини. Тому для індивіда є непрозорим і невідомим власне глибинне «Я», воно затемнене нашаруваннями культури, а звідси - людина не готова до неупередженого пізнання світу і себе. Щоб повернутися до ясності свідомості, до первинного, неспотвореного і не викривленого бачення, треба очистити свідомість від усіх ілюзій, нашарувань і упереджень сучасності і минулого, «пробитися» до достеменного власного «Я» і глибинного сенсу світу. Очищення свідомості, вважав Гуссерль, стає можливим завдяки такій властивості свідомості, як її інтенційність (буквально - «спрямованість»), Свідомість завжди спрямована на певну предметну реальність (ми думаємо про щось, переживаємо щось, отримуємо враження про щось). Свідомість, що зосереджена виключно на предметах зовнішнього світу згідно з феноменологією, завжди потрапляє в полон ілюзій. Для людини такою свідомістю стає неможливим неупереджений, тверезий погляд на світ і на себе. Але людське «Я» не тотожне своїй свідомості. Наше глибинне «Я» є власником свідомості і може переорієнтувати свідомість на себе. Тому свідомість може як приховувати, так і відкривати «Я» людини, що стоїть за свідомістю. Для того, щоб переорієнтувати свідомість на себе і здійснити її аналіз, Гуссерль впроваджує спеціальну процедуру - феноменологічну редукцію (редукція - буквально «зменшення»). Здійснити редукцію - означає «взяти світ в дужки», за словами Гуссерля. Тобто абстрагуватися (тимчасово) від всього предметного змісту наших споглядань та вра­жень, від всіх нав'язаних нам уявлень, оцінок, упереджень. Метою і сенсом феноменологічної редукції є очищення свідомості від предметного змісту, повернення її на себе і через це - заглиблення у власне «Я». Але редукція є лише підготовчим етапом для подальшого феноменологічного аналізу. Після очищення свідомості виявляється, що вона не є пустою, вона є потоком переживань. Аналіз структури потоку переживань і є феноменологією. Саме в чистому потоці переживань і відбувається саморозкриття сутності і сенсу буття. Через включення в цей безпосередній потік вражень людина досягає неупередженого і достовірного осягнення реальності. Якщо класична філософія вбачала основу достовірного знання в його раціональній обґрунтованості, то Гуссерль вважав, що довіряти треба саме інтуїтивним, первинним, безпосереднім враженням і переживанням. Саме через очищення свідомості досягається безпосереднє «вбачання» сутностей, переконливість, достовірність і безсумнівність знання.

Чиста свідомість з її структурами - це вже не індивідуальна свідомість, не її психологічні характеристики, а свідомість в її загальнолюдській формі. Пізніше Гуссерль переконався в тому, що суто логічний і психологічний аналіз структур чистої свідомості є обмеженим. Щоб пояснити, що робиться в голові окремої людини, потрібно вийти за її межі, в світ людської культури. Духовне, ідеальне (феномени свідомості) належать культурним утворенням, які існують незалежно від окремих людських індивідів і через які тільки і можна пізнати саму свідомість. Тим самим Гуссерль дійшов до висновку про соціально-культурну обумовленість свідомості і пізнання.

Гуссерль приходить до ідеї «життєвого світу». Життєвий світ - це світ донаукових, дологічних, неусвідомлених уявлень, світ банального, відомого всім, самоочевидного, який не потребує спеціального раціонального доведення і тому є безпосередньо переконливим і достовірним. Під всіма нашаруваннями культури сховані феномени «життєвого світу» людини. Довіра до безпосередньо даного, до очевидностей свідомостей лежить в основі феноменологічного методу Гуссерля. «Археологією» свідомості назвав він метод виявлення вихідних пластів людської свідомості, схованих під щільними нашаруваннями культури. Кризу науки Гуссерль пов'язував із тим, що наука втратила зв'язок з цим первинним життєвим світом людини, з основними цілями і цінностями людського існування. Він робить висновок: наукове пізнання залежить від більш значимого і більш високого за важливістю і роллю в людському житті способу донаукової свідомості - життєвого світу, що складається із сукупності безпосередніх очевидностей.

Герменевтика виникає, як мистецтво і теорія тлумачення текстів. Джерела герменевтики знаходяться в античності та християнстві. Герменевтику Дільтей визначив як новий метод, метод інтерпретацій розуміння і тлумачення будь якого гуманітарного тексту. Розуміння та інтерпретація стали основними поняттями герменевтики. Інтерпретація є процесом проникнення в глибину смислової структури тексту. Всю культуру герменевтика уявляє як сукупність культурних витворів, або - культурних текстів. Інтерпретувати - означає йти від явного до прихованого смислу тексту. Інтерпретація підкорена основному завданню - розумінню. Розуміння виявляється як порозуміння. Розуміння означає переноситися в інше життя, переживати інше життя, як своє.

Основним принципом розуміння в герменевтиці визначається так зване герменевтичне коло, яке містить в собі ще один принцип -«попереднього розумінням (герменевтичні «перед-структури», «перед-розуміння»). Герменевтичне коло - принцип розуміння тексту, заснований на взаємозв'язку частини і цілого. Розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідним є розуміння цілого. Частка і ціле - поняття співвідносні: текст є часткою щодо всієї творчості автора, яка, в свою чергу, є часткою певного жанру або літератури загалом, а також - часткою духовного життя і біографії автора. Ідея герменевтичного кола означає також, що не існує розуміння тексту без певних передумов: розумінню вже передує певне уявлення про те, що ще треба зрозуміти. Первинне розуміння є налагодженням на певну «хвилю», попереднім нарисом смислу, очікуванням від тексту того, що відповідає уявленням про його зміст і сенс. Процес розуміння смислу виявляє себе як розробка попереднього розуміння та його подальший перегляд, Зміст «перед-розуміння» визначається і традицією гуманітарної культури, і самою мовою. Буття, яке може бути зрозумілим, вважають герменевтики, є мовою. Таким чином, світ мови стає в герменевтичній філософії достеменним виявом буття загалом.

Д.З.

1Охарактеризуйте екзистенціалізм як філософську течію.

2Як філософи екзистенціалісти визначають місце людини у світі?

3Як Сартр розуміє свободу?

4Як можливість свободи розуміє А.Камю?

5На що орієнтований позитивістський напрям у філософії?

6Охарактеризуйте етапи розвитку позитивістської філософії.

7На чому базується феноменологія як напрямок філософської думки?

8Чим на думку Гуссерля  «забруднена» свідомість людини?

9На якій основі виникає герменевтика?

10Що представляє собою герменевтичне коло?

11Чим є світ мови в герменівтичній філософії?